Ми вклоняємось Вам низенько за врятований оцей світ
Знову гомінка весна біло-рожевим цвітом піниться на нашій землі, сколихує бузково-тюльпанове море в руках розчулених ветеранів, котрі в такі дні помітно вирізняються з-поміж інших людей не лише сивиною, а й блиском орденів, медалей, які на свято прикріплюють до піджаків, і які так тривожать душу своїм передзвоном.
Минають роки, десятиліття. Вже діти війни стали дідусями і бабусями, вже вони ведуть до Вічного вогню своїх онуків і вчать шанувати пам'ять тих, хто в кривавих боях переміг фашизм, відстояв рідну землю. День Перемоги - день свята і скорботи водночас. Свята, бо кожна чесна людина сприймає те, що відбулося більше сімдесяти років тому як акт перемоги і визволення. Скорботи, бо дуже дорогою ціною дісталася ця перемога. Скільки їх, відомих і невідомих , билося в лавах військ, чатувало на ворога в партизанських лісах, щохвилини наражаючись на смертельну небезпеку, приймало муку окупації, не повернулося додому з німецьких концтаборів! На всіх здобувалася одна Перемога, на всіх рясно текла кров її солдат. Війна закінчилась багато років тому. Її героїка, подвиги людей-наш найцінніший духовний скарб. І не дати йому потьмяніти, вкритися попелом забуття - наш святий обов'язок перед новими поколіннями…
На мальовничій Київщині є невеличке село Рубченки, яке весною потопає у цвіті дерев, а літом солодко пахне яблуками і грушами. Живуть в ньому люди чесні та щирі, трудолюбиві та мужні. Вони люблять свою рідну землю, свою Батьківщину.
День 22 червня 1941 року став чорною датою в історії цього українського села, навічно вкарбувався в пам'ять його жителів. В роки лихоліття дружно піднялися вони на боротьбу з ворогом, почувши страшне повідомлення диктора Левітана. Голос його закликав до боротьби з фашизмом. І піднімались сотні, тисячі людей. Йшли з великих міст і селищ, невеличких хуторів і сіл. 362 жителі села пішли на фронт захищати свою Батьківщину.
Згадує Остапович Василь Романович: «21 червня 1941 року в нас був випускний вечір. Школа тоді була семирічною. На святкуванні були присутні батьки, друзі, рідні. Було весело, радісно. Ми домовились з однокласниками зустрітися вранці біля школи. Та не судилося - розпочалась війна. Мені тоді було 14 років. В армію не взяли, але що таке воєнне лихоліття відчув на собі. Фашисти вбивали, гонили в Німеччину на роботу, знущались над мирним населенням. Це був кінець мріям, мирному життю, радості, щасливим дням. Через місяць окупанти з’явилися в селі. Прийшли лаврицькими полями. Палили хліба, вивозили скот, свиней, забирали все, що їм хотілося.»
В липні німці зайняли село Рубченки, а в серпні сталася трагічна подія. Сільські поліцаї, прихвосні фашистів, видали юнака і дівчину-активістів села, все життя яких було зразком служіння Радянській Батьківщині. Це були Ототюк Петро Якович (1923 року народження) і Козячина Мотря Василівна, яка народилася в 1917 році. До війни Петро вчився в Рубченківській школі, де закінчив 7 класів. В селі його прийняли в піонери. Після школи працював у Володарці лаборантам на маслозаводі. Потім його направили на роботу у райком ВЛКСМ на посаду другого секретаря. Там він працював до початку війни. Козячина Мотря навчалася в Рубченківській школі, де їй доручали різну відповідальну роботу. З 1938 року, після закінчення Рудосільської середньої школи, вона працювала старшою піонервожатою і секретарем комсомольської організації села. Дівчина була принциповою в роботі, рішучою і сміливою.
Про цей серпневий день ще й досі пам’ятають односельці. Мотю і Петра німецькі поліцаї привезли до школи, де була розміщена комендатура. Матері благали німецьких вартових розповісти, що вимагають від їхніх дітей, але нічого не добилися. Цього ж дня їх посадили в закриту машину і повезли в напрямку Сквири до Терешківського лісу. Фашисти змусили комсомольців викопати чотири ями, біля яких було розстріляно багато людей. Останніми стратили молодих патріотів - Мотю і Петра. Випадково це бачили дві жінки, в яких трапилося таке ж горе: в них на очах розстріляли сина і чоловіка. Про смерть Моті і Петра вони розповіли їхнім матерям на другий день. Батьки юнака і дівчини намагалися побачити хоч трупи своїх дітей, але їм не дозволили туди навіть підійти.
Розпочалися роки страху за життя, за сказане слово, за погляд. Згадує Кузовик Марія Василівна:«У травні 1942 року почали вивозити молодих дівчат і хлопців в Німеччину, на рабські роботи. Але ніхто не хотів їхати, тому стали забирати насильно, вночі, щоб застати молодих людей вдома. Писали на кожного характеристику: що робив і ким був до війни. Німці в наше село привели багато полонених різних національностей: татар, узбеків, грузинів, росіян та інших, які жили майже в кожного господаря. Перед відступом всіх їх зібрали в одне приміщення і кудись вивезли. Знущання ворогів над нашими односельцями продовжувалось до 1943 року.
А 30 грудня в 11 годин вечора до Козячини Євдокії зайшли радянські розвідники. Вони були мокрі та брудні, тому що біля Лаврик (в районі Синіх озер) провалилися на льоду. А потім пройшли через все село, розпитуючи людей про німців. Але їх тут уже не було. Вранці з Володарки приїхала машина з каральним загоном. В першій хаті їм сказали, що в селі є партизанський загін і розвідники. Вони злякались і поїхали назад, що врятувало життя не одній людині. А з боку Лаврик вже наближалась друга група розвідників. І після 12 години дня в село зайшли визволителі. Солдати були стомлені, голодні, але щасливі– вони звільняли рідну землю від фашистської нечисті. Люди радісно зустрічали їх, брали до своїх хат, віддавали останній шматок хліба і одежину. У нас зупинились радисти, встановили рацію. Вже був вечір, наближалось новорічне свято. Це була найщасливіша новорічна ніч у моєму житті та найсмачніша новорічна вечеря, хоча крім картоплі і капусти на столі не було нічого.
Рубченці воювали на різних ділянках фронту. Вони були сміливими, відважними, готовими віддати життя за рідний край і Батьківщину. Ось що розповідають рідні про бойовий шлях Бабанюка Петра Миколайовича: «Йшли вперті бої за Львів. Трапилося так, що фашисти оточили взвод Бабанюка. Він за-ліг з бійцями в густій пшениці. Сухо шелесті¬ло колосся, падало достигле зерно. Петро брав його на широку селянську долоню, пробував на зуб і скрушно зітхнув: «Час збирати урожай.» Раптом повіяло згарищем. Пожираючи ниву, збоку насувався вогняний вал. Гострим ножем полоснуло по серцю хлібороба. Бабанюк підняв взвод в атаку.
Стрімким кидком прорвалися бійці крізь ворожий стрій. П'ять днів блукали по тилах противника, поки не набрели на танки. Їх було шість, і всі без екіпажів. Не виявилося в них і боєприпасів, але в баках залишилося пальне. Микола Гура, Іван Чабан і Петро Салайда зайняли місця біля важелів - колись вони всі водили колгоспні трактори. Одинадцять радянських воїнів, що залишилися в живих, повернулися в полк на бойових машинах. Того ж дня їм вручили ордени Слави...».
А в селі залишились жінки та діти, які сумлінною працею та боротьбою в тилу наближали жадану мить Перемоги. Із розповідей дітей про спогади Синявської Ганни Петрівни: «Коли на фронт забрали батька, мама з двома малими дітьми (третім була вагітна) залишилася сама. З болем вона згадувала, як не було чим нагодувати дітей, вкрити, обігріти. Ходила напівбоса, шукала по полях бур’ян, щоб натопити чи зварити пісного кулешу. Коли померла маленькою донечка, не було з чого зробити домовину. Чотирирічному сину осколок поранив плече, коли німці обстрілювали наше село.
За роки страшної війни ця 25-річна маленька жінка не тільки змогла вистояти, зберегти своїх дітей, але й допомагала рятувати чужих . Коли німці забирали євреїв в селі Борщагівка, то дві дівчинки 12-13 років втекли і прибились до нашої хати. Побачивши їх, напівроздягнених і голодних, мама не злякалась ні поліцаїв, ні німців, які за найменші провини спалювали людей живцем в хатах, і переховувала цих дівчаток у ямі.»
Звичайні сільські трудівники, прості хлібороби за роки війни ставали героями. 68 наших односельців повернулися з війни з нагородами, пройшовши страшні, нелюдські випробування в жорстоких боях. У блокадному Ленінграді воював Усатюк Григорій Павлович. Він розповідав:«У місто заїхати не було можливості, тому що воно було в облозі. Єдиний шлях – через озеро Ладога. Його тоді назвали «Дорогою життя». В місті була розруха, люди худі, голодні і стомлені. Дітей майже не було: частину вивезли, а велика кількість вимерла, адже в блокадному місті не було що їсти. Вдень не можна було ходити, німці постійно обстрілювали. Вночі вікна завішували чимось темним, або не світили зовсім, щоб не потрапити під бомбардування. На вулиці лежало багато неживих людей, їх ніхто не збирав і не звозив. Пулківську висоту називали долиною смерті. Знаходиться вона недалеко від зупинки «Шумара». Там залишилась живою лише одна бабця. Вона розповідала, що ще з «долини смерті» ніхто не повернувся: німці відстрілюють всіх. Наш загін пройшов через цю долину, але в живих залишилося лише кілька осіб. До останніх днів блокади я був у Ленінграді. І коли після війни бачив по телевізору відбудоване красиве місто. Серце раділо, а перед очима вставав отой блокадний Ленінград і вулиці, встелені убитими і померлими від голоду людьми.»
Наші земляки форсували Дніпро, визволяли Київ і Будапешт, воювали на найнебезпечніших ділянках фронту в різних куточках дорогої радянської землі, уславивши своє ім’я, родину, країну героїчними подвигами. Серед них і наш односелець, Герой Радянського Союзу Плугатар Олексій Петрович. Під час боїв за Литву газета Прибалтійського фронту писала: «Бийте фашистів так хоробро, як офіцер Плугатар О.П.». Простий сільський хлопець Олексій Петрович Плугатар народився в селі Рубченки Володарського району. Сім'я була хліборобська і багатодітна. Тут він бігав босоніж по пагорбах над ставком, тут пройшло його дитинство, тут закінчив початкову школу з 1919-го по 1923 рік, про що свідчить меморіальна дошка на фасаді школи. Потім сім'я переїхала до міста Сквири, де він закінчив сім класів. Згодом пішов навчатися у школу танкістів. Мобілізований у діючу армію в червні 1941 року з міста Сквира Київської області.
З цього часу і почався геройський подвиг Олексія Петровича Плугатаря. В музеї бойової і трудової слави Рубченківського навчально-виховного об’єднання зібрано багато документів про життя цієї людини. Та найцінніший документ - це нагородний лист, в якому написано, що Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року йому посмертно присвоєне високе звання Героя Радянського Союзу. На жаль, він цього не знає, бо загинув смертю хоробрих 10 жовтня 1944 року.
Ось виписка з нагородного листа: «Плугатар Олексій Петрович, гвардії старший лейтенант, командир роти танкової бригади Т-34 3-го танкового батальйону 117-ї танкової бригади, 1911 року народження, українець, член ВКП(б) з 1942 року, на фронтах Великої Вітчизняної війни ( Центральному, Західному, І Прибалтійському-з червня 1941 року). Був тяжко поранений 14.03.1943 року, нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня, Вітчизняної війни І ступеня.»
Вранці 5 жовтня 1944 року командир роти Олексій Плугатар вишукував розрив у ворожій обороні. Танки йшли з відкритими люками, їх атака була така навальна, що фашисти, які знаходилися в засаді, не встигли вчинити опір. У прорив, зроблений в обороні ворога ротою Плугатаря, рушила вся танкова бригада. Ворог став відступати. Танки Плугатаря мчали вперед, в тил ворога. За ними йшла моторизована група 16-ї Латвійської дивізії. Досягнувши річки Кражанте, вночі форсували її і увійшли на окраїну міста Кольме, важливого опорного пункту. Тут танки Плугатаря знищили шість гармат, чотири мінометних батареї і до сотні гітлерівців. Розвиваючи успіх, вийшли в район вогневих позицій артилерії і резервів ворога. Рота Плугатаря вирвалася і опинилася в оточенні. Не вперше танкістам Плугатаря зустрічатися з «тиграми». Розгорівся нерівний бій. Уже не один «тигр» загорівся, а тут підійшло підкріплення, і ворог був розбитий. Знищені фашистські танки, 12 гармат, убито більше 120 фашистів — такий підсумок бою. Плугатар прийняв командування танковим батальйоном, замінивши вбитого командира, і зайняв місто Коржі. 10 жовтня 1944 року п'ять танків старшого лейтенанта Плугатаря вели нерівний бій з ворогом на шляху до важливого опорного пункту німців у місто Вайнутас. У розпалі бою загинув стрілок-радист, поранено в руку Плугатаря. Продовжуючи маневрувати машиною, він сам заряджав і стріляв з гармати. Убито механіка-водія. Стікаючи кров'ю, ціною нелюдської напруги, Плугатар повів пошкоджену машину через вогневий дощ на позиції ворога. Сильний вибух на долю секунди підняв танк.
За мужність і героїзм, проявлені в бою 10 жовтня 1944 року з переважаючими силами ворога за важливий опорний пункт у місті Вайнутас (Литва), Указом Президії Вер¬ховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року командиру танкової роти 3-го танкового батальйону 117-ї танкової бригади гвардії старшому лейтенанту Олексію Петровичу Плугатарю посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Поховано відважного танкіста на військовому кладовищі в місті Ретавас.
Його подвиг оспіваний у вірші М.Назарчука «Пісня про героя».
Де Балтійське море котить буйні хвилі,
Спить герой-гвардієць вічним сном.
У бою жорстокім був танкіст підбитий,
За Вітчизну рідну його кров пролита.
Із рідного краю брати прилетіли.
Землі з України жменьку висипали,
Та ще посадили червону калину,
Щоб схилилась над ним, як мати над сином.
В пам’яті народній герой не вмирає,
І за мир боротись він нас закликає.
А в Рубченках так рясно сади процвітають.
Ідуть піонери про подвиг співають.
Пам'ять про героя свято бережуть в рідному селі. Його іменем названо центральну вулицю, а Рубченківському навчально-виховному об’єднанню Рада Міністрів УРСР постановою № 121 від 31.05.1990 року присвоїла ім'я Героя Радянського Союзу Олексія Петровича Плугатаря.
У шкільному музеї бойової та трудової слави про життя та бойові подвиги героїв розповідають стенди, фотографії та зібрані учнями матеріали. В урочисті та святкові дні школярі приходять сюди, щоб сказати:
Ми вклоняємось Вам низенько
За врятований оцей світ!
За тюльпани, за білий - біленький
Яблуневий весняний цвіт.
Ми вклоняємось Вам, ветерани,
За щасливу долю свою,
Бо у ній ваші болі і рани
І прострелені груди в бою.
Ми вклоняємось Вам сивим-сивим
За сонячну неба блакить.
Вам, мудрим, і вам, красивим,
За те, що живемо ми!
.jpeg)
