Найважчий день в історії села
Трагічне 1 січня 1944 року 1 січня 1944 року Володимирівка зазнала жахливого бомбардування нацистською авіацією. За свідченнями очевидців Залєвського Віталія Івановича (1935 - 2014 рр.), Тушинської Марії Іванівни (1931р.н.), Тушинського Івана Федоровича (1930 - 2014 рр.), Палківського Євгена Йосиповича (1935р.н.) 17 ворожих літаків тричі пролетіли над селом, засипаючи бомбами і частини наступаючої Червоної Армії, що проходили Володимирівкою, і мирних жителів. Великі армійські колони стікалися до Володимирівки з сусідніх Чепіжинців та Оріховця, і прямували далі польовим шляхом до с. Погреби, де була переправа через річку Рось. Саме тут, у Володимирівці, в місці злиття військових колон, і застали воїнів літаки з хрестами на крилах... Червоноармійців тоді загинуло близько 20 чоловік, померли від ран 2 мирних жителі. Солдатів було поховано в братській могилі, а навесні 1944 року їхні останки було перепоховано у Володарці. На околицях села є місцевість, що має назву Кірова Рудка. Там, за переказами, влітку 1944 року селяни випадково натрапили на останки ще одного загиблого воїна, де їх і поховали. 
Імена загиблих односельців на граніті
Літературний переказ трагічної події:
ДУБ
той самий дуб На дідусевому подвір’ї росте міцний дуб. Широкий стовбур майже від самої землі розтікається двома товстенними гілляками у височінь. Малому Андрійкові здається, що могутнє дерево підпирає розлогою кроною небо. Там, у високості, з велетнем бавиться пустун-вітерець, марно силкуючись одягнути на його зелену голову біленьку шапку-хмаринку. Дуб подовгу мовчазно спостерігає за тими забавами. Та варто невгамовному бешкетнику хоча б ненароком дмухнути сильніше, як дерево вмить стурбовано закрекче кремезним верховіттям.
Знайшов, мовляв, потіху… Не порушуй мого мирного спокою.
− Дідусю, а хто з вас старший? Ти, чи дуб? – Андрійко підбіг до діда, що присів перепочити на лавчині в затінку дерева.
− Та… – посміхнувся дідусь, замислено підвівши погляд на розлогу крону, – як тобі сказати…
− Невже не знаєш? – не терпиться малому.
− І ровесник мені дуб, і ні…
− А як це може бути, дідусю?
− Може, внучку, все може. На віку ж бо – як на довгій ниві…
− Розкажи, діду, ну розкажи! – Андрійко і собі вмостився біля старого.
Дідусь на якусь мить замислився, а потім неквапом розпочав:
− Давно це було, і багато води утекло з того часу. Років та й років… Був я, мабуть, тоді такий, як оце ти, а може й менший. Війна тоді гриміла світом, страшна війна… Так і звалась – Друга світова. Дай боже, щоб те лихо ніколи не повторилось.
− І що, тоді світ воював? Увесь? – хлопчина з цікавістю позирнув на дідуся.
− Ну, весь не весь, а багато країн, і багато народів.
− А Україна? Теж воювала?
− Бачиш, внучку, тут така справа – українці воювали і своєю кров’ю землю щедро окропили… Он, із нашого села теж полягло немало. Молоді всі. Їм би жити та жити. Та України, такої, як тепер, вільної та незалежної, не було.
− А чому?
− Тоді наш край належав до держави, якої вже нема – до Радянського Союзу. А вже він, той Союз, і воював. І українцям теж довелося лиха сьорбнути... Разом з усіма.
− А хто ж там іще був? В тім, ну-у… Союзі?
− Та кого там тільки не було. Дуже багато різних народів. Мабуть, і не пригадаю усіх. Та добра вони в тій країні не бачили, ой, ні… Та й волі теж…
− То чому ж вони її не полишили?! − загорілись Андрійкові оченята, − коли без добра? Й без волі?
«Ото вже козарлюга росте!..» − промайнуло в дідовій думці.
− Еге-е, не так-то легко це, Андрійку. Міцно тримали. Кого поїздами – і на люті морози вивезли, а кого – голодом скатували, як оце нас, українців.
− Голодом? І не було що їсти?
− Забирали все до останньої зернинки. Скільки нас, українців, у 1933-му вимерло, й не злічити. А хто вижив, мусив мовчати…
− Дідусю, а як же всі люди в ту державу потрапили?
− О-о… Це довга історія. Спочатку була Російська імперія, країна така, що землі їй було все мало та мало. І Україну загарбала. Гуляли козаками, а стали кріпаками, – зітхнув дідусь, а за хвильку додав: – а коли стала називатися Союзом, то від намірів своїх не відмовилась. Армія її була найбільшою у світі, Червоною звалась, де й українці мусили воювати.
− А проти кого?
− Напала на нас в той час Німеччина. Був тоді в німців головний, як-то воно називається, вождь. А по-їхньому – фюрер. Отож і навчив їх на нашу голову – мовляв, нема краще німців нікого на білому світі. Та всі народи мають їм підкорятися. А вони йому й повірили…
− А це правда?
− Ба ні… Такі вони, як і всі. Як українці, чи поляки, білоруси… Але тоді, 1941 року, пішли на нас війною.
− А їх перемогли?
− Так, але страшною ціною. Багато воїнів полягло у боях, дуже багато. І вже тоді, коли ворог тікав геть, трапилося з цим дубом… Селом проходили війська. Червона армія. До-о-вга колона. Воїнів, певно, тисячі й тисячі. І піші, й на конях… Автомобілі, гармати…
− А танки? Танків не було? – Андрійка зацікавили грізні машини.
− Ні, не було. Зате мали їхати «катюші». Це такі…
− Я знаю, знаю! Міномети, на автомобілях. Стріляє, наче ракета. Я на малюнку бачив… – опередив внучок.
− То ж і мені, малому, закортіло поглянути. Подався он туди, – показав рукою, – на степок, що біля шляху. «Катюшу» виглядати. Та її, правда, не діждався. Бо раптом все довкола наповнилося моторошним гулом, що наростав з кожною миттю. В небі з’явилися темні цятки, що збільшувалися на очах. То були літаки. І зараз пам’ятаю білі хрести на чорних крилах.
− Німецькі?
− Так. Всі кинулися, хто куди… У повітрі щось пронизливо засвистіло. То посипались бомби. Земля загойдалась під ногами. Все навкруги застелив чорний дим, змішаний з блисками полум’я та ревом вибухів. Пригадую, біжу з усіх сил додому, земля стугонить, а перед очима − якісь дивні рядки, як… – Дідусь на хвильку замислився, певно, підбираючи потрібне слово, – як-то фонтанчиків з білого снігу…
− Фонтанчики? Зі снігу? − хлопчик знизав плечима.
− Звідкіля ж мені було тоді знати, що то з літака, кулеметом… От сніг і підлітав доверху, від тієї «зливи». Якийсь солдат схопив мене за комір та заховав за вцілілою стіною сусідського хліва. Може, й порятував тим від наглої смерті. Там пізніше і знайшла мене моя мама… А солдатів же полягло…
− Багато загинуло?
− Не знаю точно. Вони всі там, ті воїни, в братській могилі. Ти ж бачив на цвинтарі могилу з червоною зіркою?
− Егеж. Ти ж ту зірочку щовесни підфарбовуєш.
− То вони там сплять вічним сном. Може, там і той, що тоді мене, малого, за комір…
Дідусь замовк. Андрійкові ніяково було порушувати мовчанку… Та цікавість взяла верх:
− А з дубом що?
− Еге-е… – продовжив старий, – три бомби впали на подвір’я. Одна вивалила стіну в хаті, дякувати, що в хату німець не влучив. Інша торохнула в кінці саду, пошматувавши осколками гілля розлогої яблуні. А третя − по дубові. І зчесала його вибухом до пенька. Таким у нас був Новий рік. 1944-й. Ворог засіяв. Нарахували тоді люди 16 ворожих літаків, що тричі пронеслися над селом… Переорали землю. Снігом та кров'ю.
А навесні пеньок укрився кущем зелених пагонів. Я всі обламав, та ці два залишив. Ось які вони стали, – дідусь піднявся з лавки, торкнув долонею шершаву кору, – пагони… Вони – мої ровесники. Не можна знищити дерево, не знищивши кореня. Як і наш народ, коріння якого ось тут, у цій землі.
…А дуб лише стиха гомонів листочками. Теж, певно, прислухався до розмови.
мир
.jpeg)
