Історія Рубченок у спогадах Кузовик М. В.
Збережено мову оригіналу.
Кузовик Марія Василівна (дівоче прізвище Козячина) народилася 1920 року 14 жовтня, в с.Рубченки Володарського району, Київської області. Освіта: 7 гуртків. Своє життя пам’ятаю з п’яти років.
Пишу про село Рубченки , про наших дідів, батьків, прадідів.
Колись тут був ліс: дубовий, клинчаковий. Ліс вирубали, поселилися люди і назвали село Рубченки.
Назвали його на честь головного рубщика, який мав прізвище Ченкин. Добавили «Руб»: получилось Рубченки .
Тут текла річка Рогізна. По праву сторону річки поселилися люди. Село було поділене на двоє. Зробили центрову дорогу, де зараз має назву Плугатара Петра. Ця вулиця ділила село на частини: як їхати на Лаврики, по праву сторону назвали Ключівка, бо тут росло дерево кленчак, по ліву сторону назвали Дубина, тут росли дуби.
По ліву сторону річки Рогізна земля була панська (пани хазяйнували). Після 1917 року землю віддали селянам. Так зробили, як Ленін в своїх тезах писав: - „Землю селянам, фабрики, заводи робочим”.
На лівому березі річки, від с.Горобіївка до вул. Плугатара назвали вулицю Степова. Від вул. Плугатара до Рогізни назвали Селисько.
Селянам наділили землю на живу людину. Почали люди хазяйнувати. Спочатку було важко, бо не було чим землю орати, сіяти і вбирати. В ручно сіяли, сохами орали, серпами жали, косами косили, ціпами молотили жито , пшеницю. На жорнах зерно мололи на муку, ступкою товкли просо на пшоно, ячмінь і пшеницю на крупу перловку.
Потім стали гортуватись по 4-5 чоловік будували вітряки, млина збудували парового і водяного. Вітряків було 10, стали селяни багатіти. Будували хати, садили сади. Хати були глиняні, а дах покривали соломою. Було тисяча дворів. Огорожі були плетені з лози, а в де в кого обсаджені повійом, або обкопані ровами. Село красувалось вишневими садами. По обидві сторони річки Рогізна росли верби і калина. Красувалася вона в осени червоними ягодами. Красиве було село, люди жили мирно в злагоді. Серед села по вулиці Плугатаря стояла церква з дзвіницею, така церква, як у Печерській лаврі є, з золотими хрестами на куполах. В середині позолочені образи. Церкву будували дванадцять братів. Люди мали свої лавки, трактири, рундуки. Було все, що треба було для людей. Коли пани не стали панувати, вибрали керувати селом свого чоловіка з села. Керуючим був Колодочка (прізвище), писарем волосним Волошнюк Іван.
Було тихо і спокійно. Керуючого звільнили 1924 році. Поставили Беха Петра.
При його правлінні організувалася банда, яка займалася крадіжкою і вбивствами. Обкрадали лавки, людей. Хто йшов проти них, убивали.
До банди входили 7 бандитів: Бенедикт, Уманець (главар), Шамайда, Галайдюк Петро, Онохрейчик, Момотюк Давид, і інші. Убили 8 чоловік: Волошнюка Івана – писаря села, Стосюка Володимира, Стосюка Василя, Красницького Івана, Онисюка Григора та інших. 3 роки банда колотила людьми. У 1928 році їх половила міліція і дала вищу міру покарання.
В селі стало мирно, спокійно. Займалися люди своїми справами багатіли до 1929-1930 року.
1930 році приїхали (прислали) в наше село вповноважених комуністами з росіян і євреїв.
Росіяни були такі: Кесаров, Каргаполов, Тітов, Нечепоренко. З євреїв: Борух, Мендел, Коган і Кохман. Почали організовувати комуністичну партію з наших людей, з бідняків. В селі були такі комуністи: Кливець Тарас (Кливаша), Трохимчук Платін (Плакеша), Хорко Степан, Семенюк Максим, Красніцький Степан (Халюк), Мороз Петро, Остапович Роман, Максимчук Іван та інші. Як організували комуністичну партію приступили до праці, роз приділили кому яку посаду дати. Старостою (керуючим) поставили Нечипоренка, писарем поставили Білецького Йосипа (Цьонка), секретарем ком партії Кохмана. Інші були підлеглими куди пошлють. От взялися до праці. Зразу взялися скликали людей на сходку і на сходці об’явили, який наказ буде, щоб виконували без відмови. Оголосили, що буде православна релігія заборонена. І будуть організовувати колгосп. На сам перед взялися за релігію. Дали наказ закрити церкву. Попів і служників церкви висилати на Колиму або на Бикивню. Робили так: в осини 1930 року почали вночі вигонити з хат, забирали всі речі, майже роздітих, хто встиг вдягнутись і втекти, хто не встиг вдягнутись, то тікали в чому застали - голі, або ж полуголі, бо одежу всю забирали. Як Шевченко писав (латану свитину з каліки знімають ), з попів, дяків знімали ризи, рвали, рубали. Попам бороди до колодки одрубували знущались, як ізверги, і на Колиму відправляли. Потім почали церкву громити. Зняли золоті хрести, образи, котрі позолочені, а не позолочені палили, били, потім церкву закрили, оголосили, щоб всі вдома образи побили, попалили, щоб не хрестились і не молились. В кого знайдуть образа в хаті, і хто буде молитись Богу, той буде ворог народу. І їх будуть висилати на Колиму, або розстрілювати.
Я як чую слово комуніст, вся трясуся від страху, як виступає Симоненко не можу слухати, боюся його слів.
Комуністам дали холодну зброю. Довгі гострі залізні палиці, що б ходили по хатам і били, палили образи, святії книжки. Вони так і робили.
Вчитель Іван Корнійович з жінкою на кутю повечеряли, поставили на столі образа, після вечері перехрестилися, богу помолилися. Комуністи знали про це і рано забрали і відправили на Бикивню і про їх долю нічого не відомо.
В 1930 році почали розкуркулювати. Розкуркулювали тих, хто був багатий, мав худобу: 2-3 коняки, 2 корови, овець 20-30, курей, гусей, і так далі. В кого була хата під залізним дахом, хто був спільником будови вітряків, млина , олійні, круподерки. Робили це так: забирали худобу, все що було - одяг, взуття, килими, рушники. А в ніч зимою при 25 градусному морозу вигонили з хати роздягнених, босих. Хати опечатували, а людей висилали на Сибір, Биковню, Колиму. Розкуркулили таких людей: по вул. Плугатаря Борисюка Івана, по вул. Мира Дмитруків, Козячинів, Глінських (мали свою лавку з хорошими речами) по вул. Гагаріна Плугатара, по вул. Шевченка Стишко, який мав трактир, коло школи Сомка. По вулиці яка проходить по соші до хутора жили в яру два брати Романюка, яких розкуркулили і вислали в Сибір звідки вони не повернулись, багато людей розкуркулили, але всіх не пам’ятаю.
Закінчили розкуркулювати, почали колгосп гуртувати.
Хто був бідний, нічого не мав, вступали в колгосп добровільно. Хто мав господарство, в колгосп вступати не хотіли, жалко було розставатись з господарством. Їх заставили примусовим порядком вступити в колгосп, під страхом і знущанням, розправою на Колиму та Сибір.
В людей було безвихідне положення, почали всі вступати в колгосп.
Не тільки віддали своє господарство, а й і речі які були: подушки, рядна, килими, рушники, кожухи, свитки, хустки, хліб з комори, картоплю з погреба.
Потім на кожну хату дали наказ, щоб здали в державу по 2-3 центнера пшениці, а де взяти , як усе забрали.
Визивали людей в ночі на куток і наказували, де хоч, там і бери, тільки здай пшеницю в назначений термін.
Хто не здав, ще пшениці, бо не було де взяти, робили питку.
Питки були такі:
Саджали на холодну сковороду з морозу 25-30 С, а бо ж з печі на гарячу, а бо ж дверима пальці притискали, щоб завтра була пшениця.
Люди кричали, плакали, тікали із дому в поля, в солом’яних ожередах ховалися, на друге село. Бо там такого, як у нас, не було. А комуністи ходили з довгими гострими палицями, колупали землю в хаті, в коморі, скрізь шукали пшеницю, чи не приховали де-небудь.
1932 року почався голод, люди жили в впроголодь.
Колгосп почав господарювати. Головою колгоспу був Трохимчук Платін (Плакеша). В одній бригаді був бригадиром Борисюк Іван (Круць). В другій бригаді був Красніцький Василь. Открили столову, хто ходив на роботу, давали по 200 гр. хліба і два рази баланди.
Крупа крупу гонить, а її і диявол не зловить. Бо хліб здавали в державу а картоплю закагатували, а вона померзла.
Картопля померзла, коні, корови з голоду почали здихати і в людей не було що їсти. Люди йшли до могильника, брали м'ясо з коня чи з корови і варили їсти. Їли мерзлу картоплю з кагатів, їли котів і собак.
Та і це треба було вкрасти, бо ставили сторожів, з рушницями, щоб охороняли. А кого побачать, що бере мерзлу картоплю, чи рубає конину, то стріляли.
Таке було прислів’я: - «Устань Ленін подивись, до чого ми дожились, до гнилої картоплини, до здихлячої конини». Прийшла весна, літо, всі пішли пастись. Їли бур’яни, які можна. Не їли тільки полин і блекоту. В цілому люди виживали, як могли.
Були випадки, що декілька сімей вимерли повністю з голоду.
1933 рік. Весна наступила, розпочалась робота, в полі в городі.
Хто не ходив на роботу тим не давали нічого, а в дома не було нічого, бо все забрали.
В школі дітям давали по 100 гр. хліба і один раз в день похльобки.
Почали буряки сапати, гонили всіх жінок, чоловіків і дітей. Норми були великі, що за день не можливо виробити. Сапали на забур’янених площах, було важко. Було загайно, бо треба так проривати, що б буряк від буряка був не дальше 10-12 см.
Буряки були дуже забур’янені, в пирієві. А норма була така від краю до краю, да іще треба було назбирати 200 гр. довгоносиків. Хто не висапає норму тому не давали обіду.
Одного разу всі не висапали норму. Секретар парторганізації взяв котел і вилив баланду в фосу і сказав: - « Хліба не давати».
На другий день люди знову норму не виконали. Цей же секретар Кохман знову вилив котла похльобку в фосу. Але жінки не розгубилися і своїми горщиками побили ж цього Кофмана , він ледве втік і до сьогодні не повернувся в наше село, пропав кудись, як булька на воді.
Цієї норми харчування було замало, люди почали пухнути і вмирати. Бо не було ні котів ні собак. Багато вмирали цілими сім’ями.
Такі люди померли:
В Ототюка Прокопа померло 5 осіб;
В Жогли Никифора померло 4 особи;
В Комара померло 4 осіб;
В Афійчука Кирила померло 5 осіб;
В Блоцького Степана померло 5 осіб;
В Галадюка Івана померло 4 особи;
Це тільки по вул. Садовій а по всьому селу не перепишеш.
Вимерло 1933 році більш половина жителів.
На цвинтарі викопали кагат і туди звозили і перекидали з воза , як дрова. Бували такі, що ще живий, а його привезли і в той кагат.
Це все побачити і пережити не можна. В ті дні коли виливали баланду в фосу , я тоже сапала буряки, і два дні нічого не їла, кроми пастернаку та кінського щавлю.
Пішла в цей день на цвинтар шукати пастернак. Пастернаку не знайшла , тільки щавель. Що я побачила, то це великий кагат і повно трупів в тому кагаті. З верху чоловік, ще живий просить хліба. Я з переляку стала тікати. Вийшла з цвинтаря, зустрілася я з жінкою , що її чоловік був комірником..
Забрала мене до себе, покормила і я в неї залишилася корову пасти. Так я вижила, і живу і досі. Ішло до жнив, сади зародили, появились фрукти.Люди пішли по садках пастися. Все це допомогло вижити.
Врожай був хороший, вбирали в ручну: косами косили, жито серпами жали, молотили ціпами, в’язали в снопи, складали в стіжки. Після збору врожаю на полі залишались колоски, людям не дозволяли їх збирати.
Комуністи ходили з нагайками, з тими залізними палицями, що їм видавали з початку, били того кого застануть на полі, що збирає колоски.
Виживали з того що вродить на городі: з гарбузів, буряків, квасолі, капусти. В колгоспі нічого не давали. Городи було важко обробити, копали заступами, орати коней не давали.
До 1935 року нічого не давали на трудодні. Після 1935 року давали на 1 трудодень по 25 гр. зерна.
Змолоти на муку, на крупу не було де змолоти, бо вітряки і млини поламали..
Люди зробили жорна, ступи, щоб що зробити муку, а в ступах крупу.
Так комуністи ходили били жорна, ступи, щоб люди не мали на чому зробити крупу і муку. Бо думали, що десь роздобуде зерно, і будуть мати, як виживати.
Після 1935 вроді покращало життя стали давати по 250 грам хліба на трудодень (100 соток 1 трудодень). А на цей трудодень треба працювати 2-3 дні, а бо ж більше.
Бо норми були великі , що за день не заробиш трудодень.
Так говорили: - «Сидить баба на рядні
Та й шукає трудодні
7 день трудодень
Дайте хліба хоч на день
А ми хліба не дамо
В заготівлю віддамо.
Так воно було до 1941 року. Життя було важке, недоїдали, ходили напіводягнені і босяком. Сніг розтане, пішли босяком, коли сніг випаде, тоді вдягались в дрантину, свитину і взувались в личаки, опорки.
Літом ніхто не ходив взутий, босяком по стерні, по воді, по ріллі. Таке життя було з 1930 до 1940 років. Хворим лікарняних не давали, жінкам вагітним декретного не давали, ділянку відзначили, як хоч обробляй. Жінки брали малят з собою в поле, або ж залишали дома самих, а бо ж на старшого синочка, чи доньку. І цим жінкам не зараховували в трудовий стаж за дітей, бо вона працювала, коли дитя було мале.
Люди страдали не тільки голодом а й холодом. Хліб віддавали в державу, солому складали в ожереди, людям не давали.
Сторожували комуністи. Хто візьме в’язку соломи, того судили, давали по 2-3 роки примусових робіт. Чоловіка на прізвище Чернуха взяв в’язку соломи на солом’яне перевесло, щоб зрізати на січку, корову прогодувати. На нього вказали, дали 5 років примусових робіт, і з хати виганяли. Люди збирали бур’ян, пирій, картоплиння соняшники, кукурудзиння, цим палили печі, варили страву, палили в лежанці, щоб нагріти хату, так виживали. Після 1936-1937 змилувалися над людьми дали по 60 соток огорода. Почали давати зерна по 300-400 грам на трудодень, по 5 кг цукру за 1 га буряків, як просапаєш, на зиму давали по одній хурі соломи, так що життя покращало. Обклали податками: страховка, м'ясо, яйця, молоко, картопля.
На податок був план такий (на рік):
1. яйця 200 шт;
2. молока 300 літрів, всім, маєш корову чи ні;
3. м’яса 50 кг.;
4. картоплі 2 кг з 1 сотки;
Була смішинка: Повісили курку на стовпі і написали: «Не можу виконати плану, скільки знести за рік яєць».
Працювали з сходу сонця і до заходу. Вихідних не було, тільки в дощ, в бурю, так жили в недостатках і злиднях до 1941 року.
В червні 1941 року почалася війна. Почали мобілізовувати молодь віком 17-18 років. Об’явили, щоб організувати 15 чоловік бригаду, для вигону всього скота (корів, коней, овець, свиней).
Я попала в бригаду, вирушили в похід.
Свиней догнали до Володарки. Від жари всі позадихалися і не пішли дальше. Пригнали свій скот на переправу до Дніпра. Коні корови в плав погнали, а вівці на перон погрузили, не встигли від берега відпливти, як вівці одна за одною пострибали з парома в воду і потопились. До Дніпра ішли 8 днів. До приймального пункту йшли (гонили) 20 днів під бомбуванням. І це все пішком, босяком. Вертались додому, хто як сам хотів.
Я і моя подруга прийшли до села Золотонішського району хутір Комарівка, там і залишилися. Коли німці зайшли і зайняли Комарівку (це був вересень місяць), я вирішила добиратись до дому.
В цьому хуторі було з Попільні дві сім’ї евакуйованих. Ми домовились разом з ними повернутись до дому. В них був возик і одна конячка, на візок поклали свої речі, а самі пішком. Вирушили в дорогу, а вже панували поліцаї. По дорозі додому було багато пригод.
Де були поліцаї, нас арештували і закрили в темних, брудних хлівах, до з’ясування. Забрали наші речі. Так добрались до Дніпра. Переправили нас через Дніпро. На лузі ночували. Прийшли до села Станіславчик, вирішили тут заночувати, нас за арештували, поставили варту і сказали, що ми приговорені до розстрілу, як партійних партизанів.
Всі мої супутники пішли в приміщення спати, а я сиділа на возі і запитала у вартового, що з нами буде. А він сказав, що завтра вас на світанку розстріляють, як партизанів. Дякуючи одному вартовому і начальнику поліції мене звільнили з під охорони. Ішла я до Миронівки, полями, городами, щоб не попасти знов до поліції.
Прийшла в Миронівку на вокзал, на вокзалі на шляху стояв потяг, я запитала куди потяг, мені відповіли на Білу Церкву везуть полонених. Я стаю на ступеньку так і доїхала до Білої Церкви. В Білій Церкві теж були забрали до Гестапо, але відразу відпустили. З Білої Церкви до Рубченок 60 км знову йшла пішком три дні, і це все босяком, вересень місяць, бо порвалися черевики. На третій день рано до сходу сонця була в батьківському домі.
Були раді тато, мама, сестри, але боялись, щоб мене не віддали в гестапо у Сквиру, бо саме орудували поліцаї. Комуністів комсомольців віддавали в гестапо. Організатор поліції Славінський Василь Якубович, жорстокий, мстивий, був начальником поліції. Він видав у гестапо мою сестру Козячину Мотрю Василівну, Ототюка Петра Яковича та інших. Невідомо чи їх розстріляли, чи вислали в Німеччину в доменні печі.
Прийшлося мені ховатися по чужих хатах під піччю спати, а бо ж на горищі чи в корови в яслах.
Бо начальник поліцаїв нахвалявся, що мені буде так, як і сестрі. Після мого приходу через 5-6 днів приїхали німецькі солдати, в нас зупинились, потім прислали німця з охороною, поставили керуючим села, а старостою села поставили Кузовика Миколу, бо знав німецьку мову, із керуючим вели розмову. Зібрали сходку, управляючий дав наказ:
1. Нікого в гестапо не видавати;
2. Якщо трапиться , щось хоч з одним солдатом, то за одного солдата мали стратити п’ять людей будь-якого віку. І всі ми жителі с. Рубченки хвилювалися, щоб нічого не трапилось.
1942 році в травні місяці забирали молодих дівчат і хлопців в Німеччину, об’явили добровільно, щоб записувались. Добровільно ніхто не хотів їхати, стали брати насильно, в ніч, щоб застати по домівках. Писали на кожного характеристику, що робив і ким був. Говорили, хто був комуністом, комсомольцем, буде у доменних печах палити. Мені і моїй подрузі, як мав бути набір, так він нам давав знати, щоб ми сховалися (ми були комсомольцями).
Це був Білецький Василь, він возив керуючого і знав, коли будуть брати Німеччину.
Була в нас схованка в річці, в очереті стояли поки закінчиться набір. Коли кінчилась війна верталися додому, а дехто залишився в Німеччині, троє померло: одна дівчина і два хлопці.
Зимою 1943 року німці почали відступати. Поліцаї почали свою роботу, на кого були злі, віддали в гестапо.
Начальник поліції Словінський Василь Якубович віддав в гестапо Кузовика Миколу Савовича, що був старостою, і він звідти не повернувся.
Написав цілу петицію, що він захищав комуністів і видав одну сім’ю, що була з єврейського роду: 4 чоловіка, їх розстріляли. Німці відступали без оглядки, в нашому селі нічого не робили. Село Володимирівка дуже постраждало від бомбувань, бо наші війська йшли в наступ, на німців, а німецькі літаки бомбили наших солдат. І тому багато людей в селі загинуло від бомбардувань.
В нашому селі було багато полонених з різних республік: татари, узбеки, грузини, росіяни, та інші. Жили майже в кожного господаря. Перед відступом, німці всіх полонених зібрали в одне приміщення і кудись вивезли. 1943 році наші війська зайшли в с. Рубченки, організували штаб, почали мобілізувати всіх чоловіків з 16 років до 55 років на фронт. Хто мав освіту, з спеціальністю того послали на працю. Багато загинуло, мало хто повернувся. Тяжке життя було підчас війни і після війни.
В селі виживали, як хто міг, з городу, з підсобного господарства.
В місті була карточна система. На працюючого чоловіка видавали 400 грам хліба на день, на місяць 1 кг цукру, 2 кг крупи, 2 кг макаронів і живи, як хочеш.
На ярмарку були такі ціни:
1 кг картоплі 250 рублів;
1 кг цукру 300 рублів;
1 кг муки 200 рублів;
1 буханка хліба 150 рублів;
1 кг сала 350 рублів;
1 кг мяса 300 рублів.
«Іждивенцям» давали 200 грам хліба, 500 грам цукру, 1 кг крупи, 1 кг макаронів.
В нашому селі давали хліба по 600 грам крупи, муки, так що можна з горем пополам виживати. У містах і в деяких селах люди голодували в 1947 року весною був голод, і були випадки, що з голоду вмирали.
В 1937 році 16 грудня була грошова реформа, поміняли гроші, відмінили карточну систему. Продаж хліба, продуктів був вільний. Деякі закони відновилися. Сталін дозволив відновили православну християнську віру.
Відкривати і будувати церкви, хто буде молитись, христитись буде дозволено. Були слухи та розмови, що коли німецькі війська почали зі швидкістю наступати, Сталін дав наказ, щоб виставили образ «Мати Божої» та «Ісуса Христа».
Так зробили, і німецькі війська зі швидкістю почали відступати назад у Берлін.
Люди жили тривожно і пригнічено. Хто був в німецькій окупації, їх вважали зрадниками Батьківщини. Як жили люди в Києві і в містах, після війни. В Києві жили так:
хто був в окупації, того на керівні і достойні роботи не брали. Працювали з 8 ранку до 8 вечора. Хто спізниться хоч на 5-10 хвилин того звільняли з роботи, за прогули судили. В Києві продуктів майже не було, а як появлялися, мука, крупа, то великі черги, хліб був тільки чорний, білого не було. За хлібом були черги, давали в одні руки по одній буханці, їж не хочу.
Як люди жили після війни на селі.
Багато батьків, чоловіків, сестер і братів не повернулися з війни, а дехто постраждали без фронту. Плач, журба і тривога. Залишилися жінки, вдови, діти сироти, матері втратили дочок, синів.
Приступили до праці, хоч і горе, а життя продовжується. Взялися до роботи, хто яку роботу взяв. Сама основна праця – на землі-матушці, годувальниці нашій. Всі взялися до роботи: хто куди, хто в поле до землі. Тракторі поломані, а деякі німці забрали обробляти землю, не було коней.
Брали корови, запрягали в ярмо і орали. Орали жінки, бо чоловіки, деякі не повернулися з фронту, а деякі ще не комісували. Селянам було важко, працювали від зорі і до зорі, без вихідних, а коли й був відпочинок, так це коли йшов дощ. Норми великі, що за день трудодень (сім день – трудодень, дайте хліба хоч на день, а ми хліба не дамо в заготівлю віддамо). Жінкам було важко, буряків наділяли по гектару, треба було обробити, щоб була врожайність 300-400 ц з га, а плата мала за прополку 5 кг цукру, за копку 10 кг. Зерна давали по 200-300 грам зерна, а змолоти на муку, чи на крупу не було на чому, вітряків не було, а млини не працювали не було горючого.
Люди ночами робили жорна, ступи, щоб зробити муки, крупи. Але комуністи деякі прийшли з війни, і інші появились, з війни прийшли: Кливець,Білець, Красніцький Степан, Семенюк Максим, Кий, Мачинка, Лисак, Іван, Максимчук, Мороз, Федір та інші.
Що вони робили: не дозволяли, щоб були жорна, ходили в кожний двір шукали, що можуть бути жорна, брали і били молотом на куски. Козячина Василь Андрійович поставив жорна в погрібі, там не найшли, не догадались, що можуть бути жорна в погрібі. Ходили молоти зерно на муку всі люди з нашої вулиці (тільки в ночі, щоб донощики не бачили) (це був мій тато Козячина В. А. ).
Коровами, волами в полі орали, а свої городи всі заступами копали.
Сіяли вручну, жнива вбирали вручну, косили косами, в’язали снопи, складали в копи, жито жали серпами. Пів копи 30 снопів, а копа 60 снопів. Каші гречаної і пшоняної не їли, а дехто не бачив, бо все віддавали в заготівлю. В Москві і взагалі в Росії була крупа гречана і пшоно. Хто мав змогу поїхати купити і привезти, то їли і бачили, а в селах не їли і не бачили цих крупів. Жінки вагітні ходили на роботу до останніх днів, після пологів за одну-дві неділі йшли на роботу свої обробляти ділянки. Стаж роботи зараховували. Варили їсти в печі. Чим палити не було. Не було ні дрів, ні вугілля, ні брикету, а солому з поля не давали.Хто візьме в’язку соломи – судили. Що робити, чим палити і їсти варити? Чернуха взяв в‘язку соломи – дали 2 роки «примусовки». Люди знаходили вихід: збирали бур’ян, картоплиння, соняшники, кукурудзиння, пирій, після збирання хліба рвали стерню, займали по ділянках, щоб усім хватило. Отак: варили борщ і гріли хату.
Заставляли підписуватись на позику. Податки були такі, як платили раніше: яйця, м’ясо, молоко, подоходний податок. Багато жінок залишилось після війни вдовами, важко було виживати.
Денисюк Марія Василівна залишилася вдовою: 4 дітей, чоловік не повернувся з війни. Жила в недостатках. Восени, як копали буряки, ішла Марія Василівна з буряків і взяла в ряднину три буряка, щоб зварити компот дітям, бо бузини засушила, а цукру нема – присудили три роки примусової праці. Чим годувати дітей три роки, коли нічого не получить. Корови в неї не було, коли німці відступали корову забрали з собою. Ось так жили багато таких жінок, як Марія Василівна.
Важко жилося людям у селі. Село було не паспортизоване, документів без визову не давали, а без документів в місті не влаштуєшся. Навіть як приїжджали в гості, треба було заявлятись в міліцію, давали дозвіл на три дні, після трьох днів провірка, і як не виїхав – штраф, і за 24 години виїхати з Києва. У Києві вагітних жінок на роботу не приймали, щоб не платити декретних. Сталін довів справи до розвалу.
4 березня 1953 року помер Сталін. А після його смерті був секретарем Берія, потім був Малінков, а з 1954 року до 1963 року був Хрущов Микита Сергійович (став Микита, була волокита). При Хрущові не тільки була волокита, а й трохи робилися хороші справи. Наприклад, почали обробляти цілину, сіяти кукурудзу. В 1961 році була грошова реформа, за копійку можна було купити коробку сірників, гроші були цінні. В кредит можна було взяти що хоч на рік, два, три... Продукти були в магазині, які хоч. Хліб був білий і різні були випічки і бери, скільки хоч.
Хрущов хотів зробити комунізм, побудувати висотні будинки в селі, розвести господарство, усуспільнити, щоб люди жили в умовах міського типу, не вийшло. Податки увів на кожне дерево і кущ, такі, що люди вирубували, що в них було. Коли був за кордоном, не пам’ятаю, але, здається, що в Англії, там він виступав з промовою, зняв з ноги туфля, стукав по столі, і казав: «Ми Вам покажем кузькину мать». Після цього виступу його скоро зняли з секретаря. Поїхав на курорт в Ялту, приїхав з Ялти у Москву, а його вже зняли з секретаря. Після Хрущова став Брежнєв в листопаді 1963 року. Коли Хрущова мали зняти, зробили так: не дали в магазини ніяких продуктів, ні крупи, ні борошна, ні макаронів, навіть мила не було в продажі. Хліб продавали тільки чорний по буханці в руки, в кого велика сім’я треба було йти в магазин усім, брати хліб. А білий хліб продавали по довідках, хто мав довідку від лікаря, що хворіє шлунком, що чорний хліб не можна їсти, тоді відпускали білий, і теж по одному виробі або батон, або булочку чи буханку білого хліба. «Став Косигін і Брежнєв, пішли справи по-старому».
В 1963 році, в листопаді місяці став секретарем ЦК Брежнєв і був ним до 1984 року. На другий день в магазинах все появилося: крупа, борошно, цукор, навіть зрідка гречана крупа, пшоно. Хоч все було тухле, із черв’яками, довгоносиками, хліб чорний і білий, всі булочні вироби без черги і скільки хоч.
З 1978 року в селі, і в колгоспі життя людей покращало. Стали давати хліба більше на трудодень, гроші, добре платили за буряки - цукром, грішми. Після Брежнєва тимчасово був Андропов, а потім Черненко.
В 1984 році став секретарем ЦК Горбачов. Він багато зробив хорошого, життя стало кращим. Зробив перебудову. Заводи, фабрики розбудували, а робочих розігнали. Робочі залишилися без роботи, а ми залишилися без кожаних чобіт, черевик, туфлів, без шерстяних кофт, шкарпеток, одежі. Зате купляємо імпорт: синтетику, резину, що воно не гріє, а холодить. Тіло охолоджується і всі ми хворіємо.
В 1991 році розпався СРСР.
Білорусія – Шушкевіч.
Україна – Кравчук.
Росія – Єльцен.
Кравчук в 1991 році став першим Президентом. Під час свого керівництва багато зробив хорошого:
1. Відділився від Росії.
2. З’єднав Східну Україну із Західною.
3. Постановив, що була Україна самостійна.
4. Українська мова державна.
Багато ще можна писати, але я на цьому кінчаю.
Прошу пробачення, що погано і не грамотно написано. Окуляри уже не годні, майже пишу навмання, без окуляр. Потім рука не хоче ручку держати, тримтить. Взагалі, як зрозумієте моє писання, і перепишете по-своєму. Да як вам це що написано треба буде, а як ні то порвете. Але для себе прочитайте, щоб були в курсі справи, що творилося і твориться на цьому білому світі.
Дай Бог, щоб було добре, не погіршувалося життя, а було ще краще, ніж є.
.jpeg)
