Гортаючи книгу минулого... Історична довідка про село Рубченки
Історія виникнення Рубченок і його назва пов”язані з с.Антоновим Сквирського району, яке розташоване в 10 км на північ від Рубченок. В старовину Антонів мав назву Розволожжя. Це було велике містечко з багатьома церквами, фортецею, земляними валами. Утворилося воно в часи Київської Русі як опорний пункт від набігів з півдня кочових племен. В роки монголо-татарського наместя містечко було знищено.
В 14 ст., коли литовські князі витиснули з Південно-Захудної частини Київщини татар, почалася відбудова Розволожжя. На цій території поселилися рубщики лісу, які заготовляли деревину для відбудови сіл Горобіївки, Лаврики, Рубченок, Біліївки. Так з”явилося поселення, яке спочатку носила назву Антонівська слобода рубча. В кінці 16 століття це поселення вже згадувалося як село Рубченки. Частина села по річці Рогізні стало називатися Ключівкою (від джерельних ключів). Друга частина, в бік села Лаврик, стала називатися Селиськом. Інші частини села утворилися в роки столипенської реформи та в роки завершення землевпорядкування, яке проводилось в Україні 1924-1926 роках.
В період Люблінської унії 1569 року відбулося політичне об”єднання Литви і Польщі в єдину державу – Річ Посполиту. Польські королі з дозволу сейму почали роздавати родючі землі Поросся „заслуженим особам рицарського стану” за участь у війнах. Землі Володарщини, до складу яких входило і село Рубченки, були подаровані Янушу Збаразькому. Після його смерті землі перейшли до Януша Вишневецького, по смерті якого лишилося 2 малолітні сини Дмитро і Криштоф. Опікуном над ними стає відомий польський магнат Ярема Вишневецький, володар величезними земельними угіддями на території України. З метою освоєння земель пани на тимчасових пільгових умовах переселяли з Волині і навіть з Польщі селян, яких надідяли присадибними ділянками, звільняючи від податків і панщини. Тому в селах Володарського району, в тому числі й в Рубченках, мешкає багато жителів з прізвищами польського походження: куманські, Тушинські, Грущинські, Годинські, Вербіцькі, Бариловичі і т.і.
В кінці 16 ст.н.е. селяни Володарщини, в т.ч., й Рубченок, брали участь в селянсько-козацьких повстаннях проти гніту панів під проводом Криштофора Косинського та Северина Наливайко, а також у визвольній війні 1648-1654 роках під проводом Богдана Хмельницького.
За люстрацією (переписом) 1741 року село Рубченки було приписано до Лавриківської церкви, бо своєї церкви в селі на той час ще не було.
В кінці 18 століття в Рубченках було до 300 дворів. Вважалося, що кожен двір складався з 10 родових сімей. Того часу землі Рубченок знаходилися у власності поміщиків-братів Залєських, один з яких був володарем земель Рудого Села.
Віктор Залєський на території Рубченок (однієї з частин села – Селиська) збудував палац з господарчими будівлями 1828 року поміщиком було побудовано цегляне приміщення церкви на честь Покрови Богородиці, а його брат Станіслав Залєський в ті ж роки в Рудому Селі побудував костьол, в якому й він похоронений.
Власністю Віктора Залєського в Рубченках розпоряджався його управитель, бо сам пан проживав у Польщі, лише за потребою відвідуючи Рубченки.
1831 року царський цряд позбавив Віктора залєського його маєткостей за участь у польському повстанні і вислав його в оренбурзькі степи. Там він познайомився й подружився з Т.Г.Шевченком, який на той час також перебував в засланні в оренбурзьких степах.
Після Віктора Залєського власницею Рубченок стає далека родичка братів Залєських – поміщиця Феліція Івановська, яка одночасно була володаркою земель Рудого Села. Їй належало 6005 десятин землі в 2-х селах. І лише невеличка частина земель (451 десятина) належала Станіславу Ліпоману, які він викупив у Івановської.
В середині 19 століття с.Рубченки стає великим селом, в якому вже налічується 1358 жителів, з них 250 чоловік польських переселенців шляхти і 15 євреїв. Село зростало. З”явилися нові вулиці. Але за співчуття польським повстанням 1863 року поміщиця Івановська позбавляється маєтностей і висилається до м.Курська (Росія) землі з торгів купує поміщик Орловський.
Земельна реформа 1863 року земельного питання на користь селян не розв”яала. В Рубченках селяни за великий викуп придбали лише третину поміщицької землі, решта лишилася власністю поміщика.
Під кінець 19 століття поміщик став здавати землю частками в оренду євреям, які через управляючих обробляли землю наймаючи селян за мізерну працю. Вирощене зерно орендарів вигідно продавали державі.
Значна частина безземельних і малоземельних селян Рубченок шукати кращої долі не незалежних землях Російської імперії та виїздили за океан. На початку 20 століття багато місцевих жителів виїхали на Далекий Схід (Приморськ, Приамурськ), у США і Канаду.
В 1900 році в Рубченках було 2045 жителів. З 3385 десятин земля поміщикові належало 1179 десятин. В цьому ж році в селі було відкрито ярмарок, який відбувався раз на 2 тижні по неділях. На ярмарок з”їзджалися купці і продавці з інших повітів губернії. Тут продавали зерно, худобу, продукти та ремісничі вироби. Приїджі купці привозили промислові товари. В село переселилися до 30 єврейських сімей, які займалися торгівлею, ремеслом. Вони утримували 2 корчми, олійню. Центр села забудували магазинами, рундуками, коморами.
Революційні події 1905-1907 років характерні для Рубченок виступами селян проти поміщицької сваволі, за економічні права. Поміщик вимушений був поступитися й задовольнити вимоги селян, піднявши заробітну плату.
Звістку про події 1917 року в Петербурзі принесли в село демобілізовані фронтовики: матрос Усатюк Григор Прокопович, максильчук Ілько, Кривобезрук Микита, Загадерчук Йосип, Корбут Григорій. А Красніцький Степан Данилович, солдат 3-го Кенегольмського полку навіть брав участь у штурмі Зимового палацу. Ці фронтовики створили революційний комітет (ревком) в селі як тимчасовий орган радянської влади. Головою ревкому обрали Усатюка Кирила Прокоповича. Ревком розподіляв поміщицькі та церковні землі між селянами, реманент, худобу. Але довести до кінця земельне питання ревком не зміг, бо повітові органи Центральної Ради, яка утворилася 17 березня 1917 року заборонили розподіляти панську землю, ревком було розігнано.
В роки громадянської війни в Рубченках класова боротьба між прихильниками радянської влади, сторонниками Центральної Ради і петлюрівцями набула гостроти. В лавах Червоної армії воювали Загоруйко Яким Тимофійович, курсант школи червоних старшин в Кремлі (Москва), Плугатар Григорій Купріянович, Красніцький Степан Данилович, Грущинський Пилип, Мусійчук Василь, Сивецький Степан.
Коли 1918 року австро-німецькі окупанти захопили село, колишні фронтовики організовували загін і вигнали окупантів. Вони брали участь і у повстанні Сквирського повіту проти німців, під Попельнею Житомирської області.
Пізніше в селі було створено комітет незалежних селян (КНС), організаторами якого стали Загадерчук Йосип та Крбут Давид. Разом з ревкомом члени КНС захищали інтереси бідноти, перерозподіляли землю, конфісковували лишки, організовували заготівлю продовольства для Червоної армії і робітничих центрів.
Під час наступу Першої Кінної армії Будьонного проти білополяків в червні 1920 році штаб цієї армії деякий час знаходився на території села Рубченок. Старожили розповідають, що в Рубченках в той час перебував і Микола Островський, автор книги „Як гартувалася сталь”, який воював в армії Будьонного. Він грав на гармонії, а будьонівці під його музику танцювали з сільськими дівчатами.
1920 року в селі з”явилися бандити, які вчинили криваву над радянськими активістами в період тимчасового відступу загонів Червоної Армії. Банду очолював петлюрівський офіцер Бех Петро та Галайдюк Григор. До складу банди входило 40 чоловік місцевих жителів, вороже налаштованих проти нової влади.
В ніч на 20 березня 1920 року бандити схопили 18 сільських активістів, а другого дня силою зброї зібрали сход села і примусили присутніх винести вирок про страту арештованих як злодіїв і розбійників. Всі 13 арештованих були по звірячому закатовані: Петрашук Степан, Трохимчук Дмитро, Трохимчук Гнат, Мусійчук Митрофан, Козячина Олександр, Онисюк Федось, три брати Стасюки (Мифодій, Іван, Василь), Момотюк Іван, Климнюк Петро, Сірчук Трохим, Борисюк Сергій.
Цим самосуд не закінчився. Бандити залучили 4 червоноармійців з Богунського полку, які залишилися в селі для підпільної роботи. Вони убивали продзагоновців, які заготовляли хліб.
Боротьбу з бандою вели окрежні і районні органи міліції, а також місцеві жителі. В 2 половині 20-х років банда припинила своє існування.
1924-1926 роки в селі проводилося землеупорядкування. На кожний двір відповідно до кількості членів сім”ї нарізувалася відповідна кількість польової землі в 3-х сівозмінах. Щоб розділити скрученість дворів, за ставком і на Селиську було нарізано нові присадибні ділянки розміром в 1 га.
1924 року в селі організували бурякове товариство, яке за пайові внески і державну позику закупило машини, реманент, насіння. Товариство надавало допомогу біднішим селянам обробляти землю. Згодом було утворено й кредитоване товариство, яке відпускало в кредит селянам машини, посівний матеріал сільськогосподарських культур. Хто мав гроші, міг придбати малотарку, нафтовий двигун, жатку, снопов”язалку, трієр.
В ці ж роки в селі заснували споживче товариство, мета якого була в поступовому приведенні селян до колективних форм господарювання.
В 2 половині 20-х років великою популярністю в селі користувався хор під керівництвом П.П.Кольодочки. Він же керував і драматичною студією, яка давала вистави в перебудованні колишній панській цегляній корівні. В приміщенні театру – корівні вперше було показано селянами німі кінофільми.
Колективізація в селі проводилась в умовах гострої класової боротьби з осени 1929 року та протягом всього 1930 року. Рух селян за об”єднання в колективне господарство очолила партійна організація, секретарем якої був Лисак Семен.
Весною 1930 року відбулися установи збори, на яких затвердили статут сільськогосподарської артілі (колгоспу). Артілі дали назву „Червоний хлібороб”. Проте усуспільнення землі, коней, волів відбувалося з великими труднощами. Багато селян, які віками господарювали одноособно, не могли розстатися з землею і тяглом. До всього цього, з боку керівних органів держави і місцевих органів влади було припущено грубих помилок до селян, які не бажали і не поспішали вступити до колгоспу. Весною 1930 року було усуспільнено 840 коней, 650 возів, 520 плугів та іншого реманенту, а також посівний матеріал для весняної сівби. Приміщень для утримання худоби не було. Коні і воли утримувалися в селянських хлівах.
Помилки при проведенні колективізації зумовили те, що тієї ж весни 1930 року багато селян вийшли з колгоспів, забравши тягло та інвентар. До цієї категорії селян місцеві органи почали ставитися вороже, доводили їм непосильні плани хлібозаготівлі, обкладали податками. За невиконання завдань забирали худобу, коні, а нерідко – продавали їхнє майно та житло з „молотка”
Відсутність машин, низька агротехніка призвели до того, що колгоспи одержували низькі врожаї зернових культур. Восени 1932 року господарства лишилися без фуражу і посівного матеріалу. Почався падіж коней, зимою 1933 року через відсутність продуктів харчування почали масово вмирати люди, голод вступив у повні свої права. Люди збирали гнилу картоплю і мерзлі буряки на полях. З мертвих коней вони обрізали м”ясо і споживали. З настанням весни копали коріння різних трав, варили листя з дерев. Померлих і ледь живих, а також непритомних, збирали на підводи і скидали у велику яму.
Під час голодомору померло понад 468 чоловік. За спогадами очевидців ця цифра є значно більшою.
У роки Великої Вітчизняної війни в селі почалися чорні дні окупаційного режиму. До приходу ворожих військ, за розпорядженням органів влади, почалась евакуація худоби на схід та мобілізація військовозобов”язаних в армію. 17 липня 1941 року село було окуповано німцями. Колгоспи розпустили, замість них створили громадські господарства підпільним наглядом німецьких гебіткомісарів.
Для дорослого населення була встановлена примусова праця на польових роботах, безоплатно. Селянські двори обклали непосильними податкаминатурою (м”ясо, молоко, яйця). За невиконання податків забиралася худоба, свині. І лише 1 січня 1944 року, коли Володарський район був звільнений від німецько-фашистських окупантів, звільнили і села. Люди з великим піднесенням взялася за відбудову села, відновили колгоспи, створили конеферму, придбали реманент.
Військові частини залишили 3-х трофейних коней, з Башкірської АРС прибули корови. Одначе в 1945 році землі колгоспів повністю засіяною не була. З війни не повернулося 133 воїнів, які загинули на фронтах, захищаючи Батьківщину.
1946, особливо 1947 року внаслідок засухи та інших суб”єктивних чинників, було зібрано малий врожай, що привело до складного матеріального становища людей.
1954 року відбулося укрупнення колгоспів. Об”єднане госопдарство очолив Бабанюк М.Г., який був незмінним до 1963 року. По виробничих показниках його госопдарство вважалося одним з кращих в районі. За ці роки в колгоспі було збудовано 2 свинарники, конюшні, гараж, млин, електростанцію, птахоферму, колодязь, Будинок культури, один з перших в районі. Врожайність полів різко зросла, підвищилася продуктивність громадського тваринництва, що стало наслідком матеріального і культурного зростання трудівників села.
У ці роки багато спеціалістів сільського господарства було удостоєно вищих нагород держави. Орден Трудового Червоного прапора отримала свинарка Денисюк Параска, тракторист Момотюк В.Й., Момотюк С.І.- орден „Знак Пошани”; Максимчук Д. – орден Трудової Слави Ш ступеня та інші. Дояр Бабанюк Петро Миколайович був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці з врученням йому орденом Леніна і Золотої зірки „Серп і молот”.
В 70-ті роки господарство переживало великі труднощі: не було достатньої кількості грунтообробної та збиральної техніки, мало робилося для створення нормальних виробничо-побутових умов, на фермах переважала важка фізична праця, не вистачало людей для сільськогосподарських робіт, механізаторів. Після виходу на пенсію Бабанюка М.Г. у 1963 році, керівники господарства стали часто змінюватися. Поступово господарство здало свої позиції кращого колгоспу в районі. Лише за період головуванням колгоспом Блощинського І.П. становище стало змінюватися на краще.
У 80-ті роки господарство очолив Крюків В.З., а з червня 1986 року – Лінчак М.С. за порівняно короткий час йому вдалося розв”язати кадрову проблему, зміцнити трудову дисципліну, збільшити продуктивність праці. Вже 1987 року в колгоспі зібрано рекордний врожай всіх сільськосподарських культур. Пшениці зібрано по 55 цнт з га, жита по 35,5 цнт, ячменю 45,5 цнт, проса 38,6 цнт, гречки 27 цнт, кукурудзи на зерно 36,5 цнт, кукурудзи на силос – 255, цукрового буряка 353 цнт, овочів 206. це дало можливість повністю розрахуватися з державою по зерну, цукровій сировині, овочах.
В 90-ті роки минулого століття сталися значні зрушення в організації сільськогосподарського виробництва, у розвитку малого, середнього бізнесу. На території села створено ПП „Аграрне” на чолі з генеральним директором В.С.Любомським. Це багатогалузеве господарство, де переважає вирощування зернових культур, цукрових буряків, кукурудзи, розвинуте тваринництво, працює цегельний завод та ПП „Діар”, ЕНАФ „Мрія”.
В селі є неповна середня школа, дитсадок, Будинок культури, бібліотека, магазини, медамбулаторія. Тут народився і закінчив початкову школу прославлений танкіст, гвардії старший лейтенант, Герой Радянського Союзу Олексій Петрович Плугатар, чиє ім”я носить місцева школа. В селі більше півстоліття працював доярем Герой Соціалістичної Праці Петро Миколайович Бабанюк. Дуже талановитою людиною був односельчанин, художник-скульптор Іван Петрович Сіренко. Свої роботи він присвячував природі рідного краю, його людям праці. Іван Петрович займався також і різбленням по дереву, був членом об”єднання художників-аматорів м.Києва, брав участь під час організації виставок на Андріївському узвозі. Є автором пам”ятника жертв голодомору 1932-1933 років в с.Рубченки. На жаль, він передчасно пішов із життя, трагічно загинувши.
У селі мешкають й народні майстрині, берегині українського мистецтва. Надбання попередніх поколінь талановитих односельчанок сьогодні вкладає у вишивки Г.Т.Присяжнюк. На вишитих нею рушниках, скатерках, наволочках гармонійне розмаїття барв рідного краю. Вишивання є покликанням і колишньої уславленої трактористки, кавалера ордена Трудового Червоного Прапора Катерини Леонтіївни Борисюк. Талановита в Рубченках і сучасне молоде покоління, серед якого Наталія Матвієнко, випускниця Богуславського художнього коледжу, художниця. Багато в селі і вмілих механізаторів, тваринників. Тут народився український композитор Уманець В.А.
.jpeg)
