Слово про Миколу Васильовича Денисюка
Про таких, як рубченківець Микола Васильович Денисюк, кажуть: "На всі руки майстер". Напевно немає в селі хати, де він не лагодив би телевізор чи ще щось із побутової техніки, причому безкоштовно.
З юних літ був Микола Денисюк здібним до наук, беручким до роботи, майстровитим. Над усе любив читати художню літературу. А як ще навчався у школі, мріяв у майбутньому стати інженером. Маючи від природи надзвичайно допитливу та творчу вдачу, вочевидь був би Микола неабияким інженером, а, може, й винахідником. Був би. Та тільки війна завадила.
В далекому 1941-му, як дійшла до села страшна звістка про початок Великої Вітчизняної війни, йому було неповних 17 літ. Після виступу Сталіна, у перші ж дні війни, Миколу Денисюка і таких як він юнаків та дівчат відправили аж на Донеччину. Там молодь працювала в колгоспах, а як ворог почав наступати, рили окопи поблизу станції Роя. А ворог усе наступав, захоплюючи нові й нові території. Й донецький край з важкими боями тимчасово фашисти захопили. Микола ж повернувся додому, у рідні Рубченки. Та тільки й тут не було безпечно. Німці насильно вивезли хлопця, як і переважну більшість українців його віку, до Німеччини на невільницькі роботи.
"Важко довелося працювати там на хазяїна, — пригадує вже зараз Микола Васильович. — Роботи ж я ніякої не боявся, та тільки спогади про рідну землю не давали спокою. Невже, думалось мені, ніколи більше не побачу я ані рідних своїх та близьких, ані ми¬лих серцю краєвидів. Невже не читатиму більше своїх улюблених поетів? І тоді разом з товаришем, володарчанином Андрієм Пузієм вирішили рятуватися втечею... " Втеча не вдалася. Хлопців схопили й відправили до в’язниці Микола й звідти знайшов спосіб утекти, ре, що був невеличким на зріст, гнучким та швидким. Але і ця ризикована втеча виявилася невдалою. Знову відчайдушного юнака упіймали й поверули до Німеччини. Знову Микола важко працював на чужині. За ним, як втікачем, був особливо прискіпливий нагляд та знущання. Такі нестерпні умови життя й ще більше бажання повернутися на Батьківщину, боротися з ворогом, а не працювати на нього, підштовхували Миколу Денисюка до третьої спроби втекти.(Юнак добре усвідомлював, що коли його упіймають вже втретє, то в живих не залишать. Але чутки про переможний наступ радянських військ, наближення їх до німецьких кордонів, додали Миколі снаги й упевненості. Він таки втік. Третя спроба вирватися з неволі виявилася вдалою. Сталося це в січні 1945 року. На польському кордоні зустрів двадцятирічний Микола Денисюк радянські війська й відразу, потрапивши у 5 ударну армію І Білоруського фронту, отримав перше бойове хрещення в боях на Одері, де був поранений. Медаль "За відвагу" була першою його нагородою. Про те, як служив "Микола Денисюк, як воював, свідчать й інші бойові нагороди, яких було удостоєно молодого солдата за особливі заслуги, відвагу та героїзм, виявлені у боях з ворогом. Серед них два ордени Червоної Зірки, а ще - п'ять подяк від Сталіна.
Аж до 1950 року довелося Миколі Денисюку служити у війську. Мав він і короткотривалу відпустку, ПІД час якої приїздив у рідні Рубченки, й зустрів тут свою другу половинку — добру та сором'язливу, вродливу дівчину Параску. Ось уже 52 роки вони разом. Параска Іванівна, була спочатку ланковою в місцевому рубченківському колгоспі, а потім майже тридцять літ трудилася на свинофермі й за багаторічну самовіддану працю нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.
Микола Васильович 34 роки віддав культосвітній справі. Микола Денисюк був не лише директором сільського будинку культури, а й керував духовим оркестром та хором-ланкою, чимало пісень для якої створив сам. Виступали з тими піснями в столиці, записувались на радіо. А ще Микола Васильович створив сільський драматичний гурток, де був не лише постановником відомих п'єс, а й сам грав на сцені як актор. Неодноразово М.В. Денисюк був переможцем запровадженого у радянські часи соціалістичного змагання серед працівників культури району.
Коли тільки встигав усе - важко збагнути. Адже окрім основної щоденної культосвітньої роботи знаходив час майструвати, творити, допомагати людям. Чиє щось таке, чого б Микола Васильович не умів робити? Напевно, немає. Від першого в селі радіоприймача й до справжнього трактора - усе майстрував, збирав власноруч. Ніде не вчився лагодити телеапаратуру, але ж умів це робити не гірше від найкращих фахівців. Помер на 82 році життя.
.jpeg)
