РУБЧЕНКІВСЬКА ГіМНАЗІЯ ВОЛОДАРСЬКОЇ СЕЛИЩНОЇ РАДИ

Під спалахи і гуркіт громовиць лелекою у вічний вирій...

Більше сімдесяти років минуло від того часу, коли мир запанував на українській землі після жорстоких битв Другої Світової війни. Виросло не одне покоління українців, які про війну знали тільки з підручників історії та розповідей сивочолих ветеранів. Здавалося, що ніколи наша земля не стогнатиме від розривів снарядів та мін. Що молодим людям ніколи не доведеться прощатися з рідними, відбуваючи на фронт. Що матері, дружини, діти не будуть вишукувати на карті України, вислуховувати з повідомлень журналістів та військових прес-офіцерів місця перебування на передовому краї війни своїх рідних синів, чоловіків, батьків. Що слово «полон» і «полонений» назавжди зникне із нашого вжитку. Але так тільки здавалося…

На цю страшну війну, що розгорілася на сході України, пішли старі і молоді, щоб не дати ворогу загарбати нашу землю, знищити життя і майбутнє своїх рідних. Серед них були два рідні брати – Олег Мосійчук та В’ячеслав Паламарчук. Вони стали військовими 9 роти 3-го батальйону 72 окремої механізованої бригади. З того часу брати завжди були разом.

Після навчання на Великополовецькому полігоні та в Житомирському навчальному центрі вони прибули на кілька днів на відпочинок у Рубченки. Та через день пролунав дзвінок, з якого дізналися, що бійці повинні негайно прибути на місце збору. З важким серцем прощалися з рідними, бо розуміли, що дорога їх поведе на Схід.

Перше бойове хрещення хлопці здобули на блок-пості під містом Сніжне. Потім їхнім завданням стало супроводження військових колон, установок «Град» та їх прикриття на позиціях у Луганській області.

9 липня їхній підрозділ знову повів військову колону на Краснопартизанськ, що в Луганській області. Виїхали ближче до вечора. Бійці знали, що в вечірні та нічні години це дуже небезпечно, адже їхати в один бік понад 100 кілометрів. Колона прямувала обережно. Переїхали переправу через річку. Половина дороги залишилася позаду. Несподівано БМП-2, в якому Олег був старшим стрільцем, підірвався на міні.
Життя цього відважного хлопця обірвалося раптово, ніби вмить згасла свічка. Свинцем залилося серце молодшого брата. Разом із Олегом смерть відразу наздогнала навідника гармати Павла Висоцького. Через деякий час у госпіталі від важких поранень помер і їхній друг, механік-водій Віталій Підлубний.
Чорним вороном трагічна звістка про загибель Олега прилетіла в рідний край. Війна раптово забрала того, хто любив і цінував понад усе Україну, хто, ні на мить не задумуючись, вирушив захищати її від жорстокого і немилосердного ворога. Олег так хотів, щоб якнайшвидше закінчилася війна, і мама більше ніколи не плакала, проводжаючи його на світанку.
Потім були важкі хвилини останнього прощання і біль від втрати Людини, якої ніколи не повернути.
А над сільським кладовищем під сірими грозовими хмарами кружляв сумний лелека. З автоматними залпами салюту лелека полетів на схід і розтанув серед громовиць…

Присвячується земляку Олегу Мосійчуку

До матері лелекою вернувся,
І з неба: «Нене,-
жалібно гукнув.-
Пробач мені,
матусенько-голубко,
Що твою душу в тугу огорнув,.
Я птахом до тебе вернуся,
Над домом крильми махну,
І ангелом стану в дорозі
Солдатам,
Що йдуть на війну» .

***

Усе почалося зненацька.
Гарматні постріли і кров.
Це Каїн у ворожій подобі
На Землю нашу прийшов.
Проклята війна і підступна
Калічить і долі, й життя
Ступає солдат на дорогу,
З якої нема вороття.
Життя обірвалось раптово –
Лиш братів почувся крик.
У відчаї небо здригнулось,
І все зупинилось вмить…

***
Як грім серед ясного неба,
В країну ввірвалась війна,
Здригнулось повітря від «Градів»,
Від ран застогнала земля.
Повісток усі боялись,
Молились: «Хоча б не до нас.»
А потім про страх забували,
Збирали в дорогу солдат.
І стали сини з батьками
В окопи і бліндажі.
Щоб вдома ми мирно спали,
Вони життя віддають свої.
Вони свої рани лікують
І знову у бій ідуть.
А стихне -
короткий дзвінок додому:
«Все добре. Я з вами. Я тут.»
Колись ця війна скінчиться,
Повернуться, на жаль, не всі,
А материнські болі та печалі
Притулок вічний
знайдуть в сивині.
Щасливі ми -
у нас цвітуть сади,
В нас ластівки гніздяться
біля стріхи,
А зовсім поряд гуркотять бої,
І грому жахаються діти.

***
В підвалах рятують життя,
Схід сонця
в підвалах стрічають,
Звикають до клекоту куль,
До свисту снарядів звикають.
Це не чужа війна
і зовсім недалека,
Лиш кілометри
віддаляють від біди.
Стали на захист
рідних кордонів
Сини наші, друзі,
кохані, батьки і брати.
Забувши про сон і втому,
Долаючи біль і страх,
Солдати наш спокій тримають
На мужніх своїх плечах.
За наше блакитне небо,
За мирні, спокійні сни,
За наші сади квітучі,
За сміх дитячий дзвінкий,
За мужність ВАШУ, СОЛДАТИ,
Спасибі й уклін земний!

Наталія Лінчак, випускниця Рубченківської школи